Серед найстаріших і найвеличніших споруд нашого міста – римо-католицький костел «Серце Ісуса», якому в 2015 році виповнюється 220 років.

 

На жаль систематизованих достовірних відомостей про історію храму надзвичайно мало. Але з історичних документів відомо, що в 90-х роках ХVІІІ ст. у Красилові змінився власник. Ним став середній син Франціска-Ксаверія, Міколай Сапєга, мальтійський рицар, полковник французької, а згодом і російської армії, волинський маршалок. Значну частину отриманих від батька маєтків він продав одразу, адже на них висіли значні борги. На перших порах він інтенсивно продовжував розпочате батьком будівництво в Красилові римо-католицького костьолу, який на той час мав назву св.Анни, та палацу.

В 1795 році будівництво було завершене і костьол почав діяти як філія Кульчинського храму. Приміщення костьолу будувалося у класичному стилі. Його фасад прикрасили чотири півколони, які підтримують балочну форму (антаблемент), а також трикутний шпиль із вписаним у нього прямокутним аттиком, середня (внутрішня) частина якого була увінчана дзвіницею з хрестом і мала ступінчату форму. З обох боків було встановлено вази, подібні до шпальних келихів. Крім того, фасад виділяється багатим оздобленням головних вхідних дверей, а також вікон, увінчаних трикутними, чвертьлисними карнизами.

До 1814 року Міколай Сапєга заборгував кредиторам величезну суму грошей. Борги не могли покрити усі разом взяті його маєтки. Кредитори змушені були звернутися до суду і за його рішенням власність Сапєги було передано їм. Найбільшу частку дістала дружина Міколая Ідалія Сапєга (у дівоцтві Потоцька).

У 1837 році Міколай та Ідалія Сапєги віддають свою дочку (також Ідалію) заміж за колезького радника Костянтина Чорбу, а через два роки мати передає дочці всі свої майнові права. Новий красилівський поміщик Костянтин Чорба постійно сприяв костьолу, виділяючи на його розвиток значні кошти.  

У 1820 році при костьолі служив ксьондз Стефан Волошинський, уніат, що згодом стало приводом досліднику Миколі Теодоровичу хибно вважати що костьол спочатку був уніатським. У 1860 році храм було освячено єпископом Боровським.  

У кінці ХІХ на початку ХХ ст. було здійснено реставрацію будівлі костьолу. Це був час, коли власниками Красилова були пани Маньковські. Для реставрації власного палацу і костьолу вони запросили відомого на той час фахівця Штефана Шиллєра. Старожили розповідають, що палац пані Маньковської, де нині розташовано професійний ліцей, було з’єднано з костьолом підземним ходом, який було влаштовано для безпечного відвідування храму. Однак у 60-х роках минулого століття він був частково зруйнований, тому його входи замурували.

Як філія Кульчинського храму Красилівський костьол діяв до початку ХХ ст. і лише в 1917 році тут утворилась самостійна парафія, яка отримала назву «Серце Ісуса».

В історії храму є чимало трагічних сторінок. Серед них й ті, що розповідають про вбивство його настоятеля 33-річного Казимира Мазура. Це сталося 15 серпня 1921 року під час урочистостей, присвячених Вознесінню Найсвятішої Матері Божої. Якийсь час після цього костьол було закрито. Він функціонував до 1933 року однак вже у 1934 році він припинив своє існування. Спочатку тут влаштували нафтосклад, у його підвалах зберігали картоплю. Згодом переобладнали під клуб і демонстрували кінофільми.

Проте парафіяни постійно домагалися повернення споруди. Вони писали листи з проханнями і вимогами: «Віруючі Красилова на Хмельниччині, вимагаючи від влади повернення конфіскованої під базу райспоживспілки у 1937 році будівлі костьолу у своїх заявах релігійних і етнонаціональних вимог, що дозволяло владі переводити ці вимоги в політичну площину. В заявах віруючих з Красилова лунали такі твердження: «…До вас звертається не яка-небудь «чорна сотня», це звертається польський народ»; або «…Польський народ залишився беззахисним…Польський народ не має своїх друкованих засобів, також шкіл, маємо лише один-єдиний костьол, у якому користувалися поляки своєю рідною мовою і тепер ми позбавлені й цього, ось яка кривда польському народу…» (Байдич В.Г. «В боротьбі за віру: римо-католицька церква в Україні»).

У роки війни німці відновили службу в костьолі і прислали сюди ксьондза Владислава. У 1944 році, відступаючи, вони забрали його з собою.

З приходом радянських військ храм закрили і в його приміщенні знову влаштували склад пального. Однак є відомості про те, що в листопаді 1947 року ксьондз Хомінський, який на той час був священиком Полонського костьолу, без погодження з владою, проводив релігійні відправи в м.Красилові та Красилівському районі.

У 50-х роках ХХ століття, за статистичними відомостями, в Красилові костьол був незареєстрований, а 25 католиків провадили церковні богослужіння на вулиці. Парафіяни храму продовжували звертатися до влади з проханнями та вимогами повернення костьолу, однак їх намагання повернути конфісковану будівлю та майно не мали успіху.

Згодом, у 1961 році, храм передали розпорядження районного відділу народної освіти. Приміщення зазнало перебудови: його зробили двоповерховим і влаштували в ньому будинок піонерів, який працював тут майже три десятиліття.

Однак минав час, змінювалося ставлення влади до релігії. Парафіяни римо-католицького храму не припиняли боротьби за його повернення. З початку 1989 року в Красилів став приїжджати отець Віктор Ткач, який разом з парафіянами служив Євхаристію на сходинках перед костелом. І в лютому 1990 року приміщення було повернуто католицькій громаді.

17 лютого єпископ Ян Ольшанський у присутності сотень віруючих освятив храм. У жовтні 1990 року настоятелем костьолу став Станіслав Варденга. Під його керівництвом було розпочато реконструкцію приміщення, в якій брали участь чи не всі парафіяни храму.

За роки відродження костьолу змінилося чимало: побудовано реколекційний будинок, реконструйовано споруду, де в минулому знаходилась пожежна охорона, проведено благоустрій прилеглої території. Сьогодні до храму йдуть не лише помолитися, а й поспілкуватися, відпочити. Тут створено школу християнського життя і євангелізації, куди приїжджають віруючі з усієї України.

 

Поділитись в соц.мережах

Comments: